Цей матеріал є завершенням серії з трьох частин, що аналізують існуючі концепції оборони України та шляхи досягнення реалістичної моделі перемоги в поточних умовах. У попередніх статтях розглянуто концепцію термінальної поразки Росії як альтернативу традиційним моделям стратегічного стримування та функціональної поразки. Основна ідея цієї концепції полягає у необхідності структурного руйнування здатності Росії до агресії, оскільки гарантування безпеки України неможливе ані замороженням конфлікту, ані тимчасовим виснаженням противника. Однак, реалізація навіть найкраще сформульованої стратегії стикається з основним викликом: як її впровадити в умовах 2026 року, коли розрив між цілями перемоги та фактичними ресурсами України максимальний. Важливо усвідомити, що Україна не має достатніх можливостей для симетричної нейтралізації військової загрози з боку Росії. Вирішення цієї проблеми не прийде само собою, і країна не може більше розраховувати на "перезавантаження" підтримки з боку партнерів або її збільшення через мобілізацію та збільшення кількості техніки. Такі заходи втрачають свою ефективність, щодалі ведучи до стратегічного глухого кута. Експоненційне зростання спроможностей України можливе лише через підвищення організаційної ефективності, покращення державного управління та адаптації до змін в реальному часі. Ключем до цього є пошук і використання так званих "центрів тяжіння" – ключових точок, де навіть обмежені ресурси можуть ініціювати значні зміни. Серед важливих умов для реальної реалізації концепції термінальної поразки є також відновлення морального духу і справедливе розподілення тягаря війни. В Україні спостерігається падіння суспільної мобілізації порівняно з початком вторгнення через відчуття несправедливості та кризу завищених очікувань. Це може призвести до "внутрішньої еміграції" частини суспільства щодо захисту України. Для повернення віри в перемогу необхідно відновити відчуття справедливості та сформувати позитивну візію майбутнього. Стратегія повинна виходити за межі інстинкту самозбереження і звертатися до активной мети справжньої перемоги. При цьому важливо зрозуміти, яку країну ми прагнемо відбудувати після війни. Фінансування є критично важливим для ефективного ведення війни. Партнерська допомога забезпечує базовий рівень, але не вистачає для досягнення стратегічної перемоги. Внутрішній економічний потенціал є єдиним джерелом, здатним забезпечити додаткові ресурси. Однак для цього потрібно змінити підходи до формування бюджету, зосередившись на ефективності та спільній відповідальності за перемогу. Управління війною в умовах 2026 року доказує, що стратегічна перевага забезпечується не простою арифметикою ресурсів, а швидкістю адаптації до нових реалій. Щоб уникнути відставання управлінських практик в Силах оборони, необхідна модернізація системи призначення командирів на основі об'єктивної верифікації їх спроможності. Пропонується також переходити від екстенсивного збереження людського капіталу до інтенсивної моделі, яка запроваджує жорсткі ліміти навантаження та обов'язкові цикли відновлення. Це дозволить уникнути вигорання бойових підрозділів. Інновації та розвиток штучного інтелекту грають велику роль в ключових змінах. Україна повинна створювати спеціалізовані технологічні контури для розвитку MilTech, забезпечуючи підтримку на всіх етапах. Співпраця у сфері інновацій повинна перейти до інтеграції через спільні виробництва і консорціуми. Системний підхід до впровадження цих центрів тяжіння може перетворити концепцію термінальної поразки з утопії на реалістичну стратегію забезпечення безпеки України. Зміни вимагатимуть від держави адаптивності, політичної волі до нестандартних рішень та розвитку технологічних систем. Вибір стоїть між майбутнім України та його відсутністю.
Джерело: www.pravda.com.ua
